Мені ще не доводилось бувати у селі Завалля, та, певно, й не потрапила б сюди, якби не давно запланована зустріч з художником і викладачем Богданом Івановичем Боднаруком, з яким ми не бачилися роки рокенні. Після випуску з художньої школи, в середині 90-х, якось не зводило нас життя, не рахуючи того разу, як випадково зустрілися біля озера і довго спілкувалися на лавиці. Пригадую, Богдан Іванович тоді наполегливо доводив, що художнику просто таки необхідно завше мати біля себе альбом з олівцем і постійно вправлятися в начерках, замальовувати все цікаве, що трапляється за день, бо інакше — той не художник зовсім. А ще нагадував, що ні в якому разі не можна забувати про пленер і малювання з натури, бо ж відомо – успіх художника на 90 відсотків залежить від рутинної наполегливої праці, і лише на 10 – від таланту. Я уважно слухала і з усім чемно погоджувалася, та між тим, трохи побоюючись реакції вчителя, майже як в дитинстві на його уроках живопису, розповідала про моє захоплення витинанками та власну творчу роботу з художнім папером. А реакцію вчителя завжди було складно передбачити, хоча всі ми знали чого прагне Богдан Іванович, бо він з усіх сил викладався, щоб його учні не лише зрозуміли і засвоїли навчання, але й досягли в житті та мистецтві більше ніж їхній вчитель. Якась неймовірна сила з нестримним бажанням була на той час в цього викладача до втовкмачування навчального матеріалу, і яка просто таки не давала йому спокою, а заразом і нам, дітям, які лише й мріяли що про перерву і жартівливі історії. Та, певно, не знайдеться жодного випускника художки тих золотих часів, що не цінує тієї важкої праці і не подякував би своєму наполегливому вчителю за мудрі слова й настанови!
↧
